Любити вчимося ціле життя…

Коли в наших подружніх, сімейних, спільнотних стосунках справа доходить до непорозумінь і конфліктів, чимало з нас піддаються спокусі звинувачувати себе: ми погані, замкнені, егоїстичні, неспроможні любити.



      Чи не кожну спробу знайти задоволення власних емоційних потреб, тепла і почуття безпеки ми засуджуємо в собі як егоїзм. І підкреслюємо в таких випадках, що любити інших – то наш найважливіший обов’язок. Почуваємося винними, коли майже інстинктивно шукаємо любові наших близьких. Бо вважаємо, що існує гострий конфлікт поміж виявленням любові та її пошуками.

   

     Гнів на себе помилково приймаємо за гнів на людей. І таким чином, коли, наприклад, підліток починає поводитися визиваюче, багато матерів кажуть: «Я погана мати, не вмію дати дитині доброго прикладу». Проте не раз самі діти, які створюють проблеми батькам, приховано звинувачують себе у тому, що замало люблять маму і тата. І ті, й ті не вимовлять цього вголос. Кожному його гординя не дає цього зробити.

     

     Подружжя також часто почуваються винними, коли виникають непорозуміння і конфлікти, бо їм здається, що це свідчить про брак любові. Коли ми надмірно підкреслюємо обов’язок любити Бога і людей, то виходимо з фальшивого припущення, що кожен з нас має достатньо сил і відваги, щоб любити. Достатньо лише хотіти. Однак такий хід думок – спрощений і неістинний. Він виходить із припущення, що кожен з нас уже колись навчився любити, і якщо не робить цього, то це тільки тому, що просто не хоче.

   

     Інстинктивне й неконтрольоване самозвинувачення, однак, провадить до звинувачення ближніх: «Якщо ти мене не любиш, то це тому, що не хочеш. Якби хотів, ти б мене любив». Отаким несправедливим чином ми не раз підозрюємо наших ближніх у злій волі. Наші декларації любові, виголошувані перед Богом і ближніми, є щирими. Нам бракує не волі любити, а енергії, мудрості та відваги. Ми мало любимо інших не тому, що не хочемо, а тому, що ще не вміємо.    

   

     Любов – це велике мистецтво, якого ми вчимося ціле життя, від моменту народження й аж до самої смерті. Однак мистецтво любити  треба розпочинати не від давання любові іншим, а від її приймання.  Не почуваючи себе любленими, ми не будемо спроможні любити. Якщо не набудемо досвіду почуття безпеки – не зуміємо дати його іншим. Якщо в нас не було досвіду бути вислуханим, ми не вміємо слухати. Бо як зголодніла людина нагодує голодного? Як безхатченко зуміє запросити іншого бездомного під свій дах, як може йому сказати: «Ходи до мого дому», якщо він цього дому не має?

   

     Як людина, спрагла любові, задовольнить прагнення любові свого ближнього? Як зголоднілий за любов’ю чоловік зможе виявити любов до своєї дружини, а спраглі любові батьки,  як зможуть дати її своїм дітям?

Отож, перш ніж почнемо зобов’язувати інших до любові, їх треба навчити шукати і приймати любов. 

 

«Ісус воскрес, Він – твоя єдина Надія, ти вже не перебуваєш під пануванням гріха, зла. Перемогла любов, перемогло милосердя!» (Папа Франциск)

 

 

 Юзеф Августин SJ, deon.pl

Католицький  суспільно - релігійний часопис  Credo



Создан 26 фев 2015